Анто́ніо Лучіо Віва́льді (італ. Antonio Lucio Vivaldi; * 4 березня 1678, Венеція, Венеціанська республіка — † 28 липня, 1741, Відень, Габсбурзька монархія) — італійський композитор, скрипаль-віртуоз, священик, автор більш як сорока опер, кантат, ораторій, творець жанру сольного інструментального концерту.

Його батько, цирульник і сам талановитий скрипаль (дехто називав його віртуозом), допомагав йому спробувати музичну кар'єру і записав його до оркестру Капели Святого Марка, де він був поціновуваним віолончелістом.

У 1703 Вівальді став священиком, скоро його прозвали Il Prete Rosso, «Червоним Священиком», можливо через його руде волосся. Невдовзі, у 1704, він отримав дозвіл не брати участь у служінні Святої Меси через слабке здоров'я (очевидно він хворів на астму), і став вчителем скрипки у сирітському притулку для дівчат Pio Ospedale della Pietà у Венеції. Невдовзі після призначення сироти почали отримувати поціновування і повагу навіть за кордоном; Вівальді написав для них більшість своїх концертів, кантат і духовної музики. У 1705 видана перша збірка його робіт (raccolta), і потім багато інших. У сирітському домі він мав декілька різних обов'язків, з перервою лише для своїх частих подорожей, і у 1713 став відповідальним за музичну активність у закладі.

Не так відомо те, що більшість його репертуару була знову відкрита лише у першій половині 20-го століття у Туріні та Генуї, але опублікована у другій половині. Музика Вівальді інноваційна, ламає усталені звичайні схеми; він дав яскравість формальній та ритмічній структурі концерту, повторно шукаючи гармонійні контрасти, і винайшов інноваційні мелодії і теми. Більш того, Вівальді був здатний створити неакадемічну музику, особливо призначену для поціновування широкою аудиторією, а не лише інтелектуальною меншістю. Популярність скоро зробила його відомим також у країнах, таких як Франція, на той час дуже закритих у своїх національних традиціях.

Він вважається одним з композиторів, що почали розвивати музику бароко до стилю імпресіонізму. Вівальді також відзначають первісником романтичних музикантів. Концерти і арії Вівальді мали глибокий вплив на Йогана Себастіана Баха (що відгукнулось у його Страстях і кантатах). Бах переклав декілька концертів Вівальді для соло клавіатури, і декілька для оркестру, разом із відомими Concerto for Four Violins and Violoncello, Strings and Continuo (RV 580). Однак не всі музиканти показали такий ентузіазм: Ігор Стравінський провокативно казав, що Вівальді написав не сотні концертів, а один концерт, повторений сотні разів.

Вівальді був священиком, проте одного разу, зустрівши лікарку на ім'я Лаура, одразу закохався в цю дивовижну дівчину. Опісля, перебуваючи в замку, в батька Вівальді стався приступ (він важко хворів), і Лаура поспішила на допомогу.

Через 9 місяців у Лаури народився рудоволосий синочок, якого вона назвала в честь свого коханого — Антоніо. Повертаючись із того замку додому у рідну Венецію, був великий шторм, в результаті чого Лаура і маленький Антоніо загинули. Вівальді дуже важко переніс цю гірку втрату, після чого написав багато сумної музики.

Через немало років Антоніо зустрів оперну співачку Анну Жіро, яка пристрасно залицялася до Лючіо, проте той ніколи не забував свою кохану Лауру і на всі симпатії міс Жіро не відповідав взаємністю. Анна була дуже талановитою співачкою, тому Вівальді багато зробив для її успішної кар'єри.

Збереглося кілька творів мистецтва, на яких зображено Вівальді. Так, в 1723 і 1725 роках портрети композитора були написані французьким художником Франсуа Морелон де ля Каве, однак найвідоміший кольоровий портрет — це лише передбачуваний портрет Вівальді, так як підпису його прізвища на ньому немає, а припущення, що на ньому зображений великий композитор, зроблено лише через те, що портрет виявлений у Венеції і зображує скрипаля (а Вівальді був скрипалем-віртуозом). Зовнішня несхожість цього портрета з іншими і відсутність на ньому ініціалів композитора дають підстави сумніватися в тому, що кольоровий портрет дійсно зображує Вівальді. Одна з картин зберігається в Міжнародному музеї музики (Museo internazionale e biblioteca della musica) в Болоньї. У 1723 році італійським художником П'єр Леоне Гецці була намальована карикатура на композитора — «Рудий священик».

Антоніо Вівальді є автором 90 опер, у тому числі «Роланд Несамовитий» (Orlando furioso), «Нерон, що став Цезарем» (Nerone fatto Cesare, 1715, там само), «Коронація Дарія» (L'incoronazione di Dario, 1716, там само), «Обман, що тріумфує в любові» (L'inganno trionfante in amore, 1725, там само), «Фарначе» (1727, там же, пізніше також під назвою «Фарначе, правитель Понта»), «Кунегонда» (1727, там само), «Олімпіада» (1734, там само), «Гризельда» (1735, театр «Сан-Самуеле», Венеція), «Арістід» (1735, там само), «Оракул в Мессенії» (1738, театр «Сант-Анджело», Венеція), «Ферасп» (1739, там само); ораторії — «Мойсей, бог фараона» (Moyses Deus Pharaonis, 1714), «Тріумфуюча Юдифь» (Juditha Triumphans devicta Holo-fernis barbarie, 1716), «Поклоніння волхвів» (L'Adorazione delli tre Re Magi, 1722) та ін[1];

Автор понад 500-а концертів, в їх числі:

44 концерти для струнного оркестру і бассо континуо;
49 концерти гроссо;
352 концертів для одного інструмента з супроводом струнного оркестру та/або бассо контінуо (253 для скрипки, 26 для віолончелі, 6 для віоли д'амур, 13 для поперечної, 3 для подовжньої флейт, 12 для гобоя, 38 для фагота, 1 для мандоліни);
38 концертів для 2 інструментів з супроводом струнного оркестру та/або бассо контінуо (25 для скрипки, 2 для віолончелі, 3 для скрипки і віолончелі, 2 для валторн, 1 для мандолін);
32 концерту для 3-х і більше інструментів з супроводом струнного оркестру та/або бассо контінуо.
Автор понад 100-а сонат для різних інструментів з супроводом бассо контінуо; світських кантат, серенад, симфоній, Stabat Mater та інших церковних творів.
Один з найвідоміших творів — перші 4 концерти з 8-го опусу, циклу з 12 скрипкових концертів — «Чотири пори року» — ранній зразок програмної симфонічної музики. Вівальді вніс істотний внесок у розвиток інструментування, він першим застосував гобої, валторни, фаготи та інші інструменти як самостійні, а не дублюючі.