Спільноти - UkrOpen
Меню
Шлях
*****
І

Темна ріка, ми проходили мостом.
В но́чі шуміло і зорі блищали.
Вищі за мене супутники зростом,
Рухались поряд, постійно мовчали.

Сховані в лати, у міді закуті,
Срібнеє небо на їх обладунки.
Лики не бачу: задобрені, люті?!
Маски, сплетіннями ще візерунки.

Не пам’ятаю початок дороги,
Все мені темна стягає сутана.
Хто я і хто ці крокуючі боги,
Їх запитаю… А може зарано?

Темінь видовжує мосту площини,
Зорі, магічна тому допомога.
Води гуркочуть, вода не спочине,
Поки не прийде по неї знемога.

Далі ось пагорб, виходимо вище,
Лицар що перший, пронизує свистом.
Далеч малює нитками огнище,
Ось перед нами виблискує місто.

ІІ

Камінь будівель, похилені мури,
Містом іду або тягнуть під руки.
Двері, лампади стрічають похмурі,
Вводять у хату до сонної злуки.

Я залишаюсь в кімнаті самотньо,
Бачу що тілом посічені шрами.
Сухість у роті бажає ще водню,
Кров, червоніє від неї орнамент.

Ось до кімнати заходить висока,
Темна фігура замотана зовсім.
Злизує лампа ті вигини, соки,
Руку тримає, показує постіль.

Лико як лицарям також прикрите,
Але не маскою, ніби хіджабом.
Протягом з вікон проковзує вітер,
Чую що жінка, без зайвого – «або?!»

В рани вкладає замішане зілля,
Запах торкає знайомої м’яти.
Очі у прорізі в моє безсилля,
Натяком лагідно хочуть сповзати.

Тілу ось легше стає поневолі,
Шрами видовжують, потім злипають.
Річка гуркоче неначе у болі,
Але поволі їй сили зникають.

Лампа згасає, на собі хітону,
Дотики чую… Фігура всідлала.
Це таки жінка з плодами як гроно,
В темінь пустила, уся запалала.

Там у огнищі розсипані зорі,
Мостом насиченим рухи і м’ята.
Чую як рве мені десь у моторі,
Світ зупиняється, буде він спати.

ІV

Гуркіт мотору, ще кабелі, люди,
Стіни блискучі і капсула з газом.
Чую я голос, що ніби усюди,
Гучно лунає то ніби наказом:

-Вихід зі сну буде всім поступовий,
Галюцинації, також нудота.
Після пробудження втрата ще мови.
Допінг повернення – колба навпроти.

Ми ось лягаємо, скло зачиняє.
Бачу за прорізом вікон все чорне,
Далі крізь стіни космічне, безкрає,
Простір видовжує, тіло холоне.

Газ запускається, капсула тане.
Поряд мені палець вгору такий же,
Дівчина вказує, блідне рум'яна...
В газі зникає… В легенях він хижий.

Подих… Ще подих… І шатл гуркоче.
Він розчиняється, далі, ще далі…
Ось шумовиння і тіло дівоче,
Космос шепоче розмиті деталі.

V

Плечі затисли, я очі розплющив.
Ось і кімната, то зникла мара мо?!
Я відчуваю що все таки дужчий,
Лампа запалена, зникли і шрами.

Поряд ті лицарі, маски, залізо.
Мовчки махають – вставай і ходімо.
Діву шукаю, із постілі лізу,
Дім випускає до теміні тіло.

VI

Слово що в’яжеться ніби за слово,
Але логічні шляхи не існують.
Галюцинації тріпають мову,
Мою свідомість всю ніби отруять.

Місто полишене, входимо в хащі,
Стовбури дерева метрів з десяток.
Бачу що небо сіріє вже краще,
Зрію нарешті загублений ранок.

Піші супутники, далі їх кроки,
Кличуть, проходимо… Древа де крони,
Трощені, ламані… Бурі високо,
Гілки кашлатять на ті електрони?

Сонце галявину світить, і що це?!
Простір довкола освічує синій.
Ми ось виходимо, на її боці,
Купи металу, рови у долині.

Лицарі маски знімають у сяйві,
Лики їх чисті, лиш очі і шкіра.
Падають лати, тепер уже зайві?
Тілом прозорі, не схожі на звіра.

Промінь їх синім наповнює тулуб,
Очі розкрилися дужче, вологі.
Там у долині, за вітряним гулом,
Шмаття від шатлу розкидані вбогі.

Лицар на мене показує пальцем,
Потім на обрій і ще на руїни.
Мозок гуркоче словами у праці,
Але думками уже не моїми.

Клацає панцир, відстібує комір,
Падає з мене кольчуга і втома.
Шкіра прозора і синявий колір,
В мозку істоти шепочуть:
-Ти вдома.

#ОлегКупрієнко (с) 06.07.2018р.
Показати повністю...