Меню
Денис Андрус
А ще я зараз часто згадую 15 рік, бо дні такі..
Я зараз не розумію як ми тоді вистояли, бо ми були на межі.
Усі вистояли. Від бабусі, яка нам для ДАПу передала тулуп померлого чоловіка та шапку, загиблого сина, до Президента, який бився з Путіним у Мінську.
Я спав по 3-4 години на день, ми кожну ніч чи через день возили вантажі на Схід. Потік був монстрический: кожен раз по 500-800 кг та ще Нова Пошта, ще відгрузки іншим волонтерам.
Загиблі друзі, загиблі знайомі, зникли без весті, машина повна крові, бо коли в тебе на задньому сидінні власним ременем твоя подруга намагається затягти підібраному вже за Логинове хлопцю відірвану кінцівку, інакше не буває.
Людський біль та сльози, бруд та кров, контузія наприкінці кінців.
Обстріли Маріуполя, Бахмута, Крамару.
Знов вантажі.
Знов відправки.
Збір ліків, пошуки пересувного операційного столу, машини для медиків, якась круговерть, що не скінчалася.
Це я. А тисячи тих, хто в цей час гинув, та бився, хто зупиняв Путіна та Рюзькє мір...
Ми встояли тоді.
Та невже ми зараз знітимося, киксанемо та здамося?
Ні за що!
Україні - квісти! Героям СЛАВА!
Показати повністю...