Меню
Спецоперації, що гартують Україну
Протести проти свавільного рішення про зміну адміністративного кордону між Чечнею та Інгушетією за кілька днів не лише не вщухли, а стали масовими і радикалізувалися. Серед учасників заворушень вже виникла певна структура, до них приєдналися місцеві силовики, і загалом здається, що протестуючі готові до будь-якого сценарію. Тим паче, що центральна російська влада поки що не ризикує ані застосувати силу, ані навіть дієво погрожувати цим. Заяви ж очільника Чечні застосувати військову силу проти сусіднього суб’єкта федерації, здається, нікого в Інгушетії не налякали: до бандитської риторики Рамзана Кадирова у Росії звикли, як і до навіженості іншого клоуна Кремля — Жириновського.
Російські ЗМІ, що жадібно ловлять мінімальні настрої керівництва РФ, коментують ситуацію надобережно. Хіба що звинувачують інгушське духовенство, мовляв, імами навмисно підбурюють людей, бо мстяться нинішньому главі республіки за утиски. Та залюбки цитують московських експертів, що, як годиться, скрізь бачать “руку Заходу”. І це симптоматично.
Чим би не був насправді інгушський протест, в уяві Володимира Путіна будь-які прояви громадської непокори асоціюються із “кольоровою революцією” — його постійним кошмаром. Цей жупел, вигаданий двадцять років тому саме кремлівською пропагандою як якась політична технологія Заходу, став Големом, що обернувся проти власного творця. Мислити в іншій парадигмі Путін і його причт не можуть. Проста думка про те, що людину у двадцять першому столітті не можна просто подарувати, як колись московські бояри дарували один одному кріпаків, не вкладається у їхній світогляд. Тому на уявну спецоперацію, вони відповідають, як їм здається, симетрично — власними спецопераціями. Благо, що усі сценарії вигадані та детально опрацьовані ще за часів Берія та Судоплатова.
Введення контингенту військ у Лівію і російська інтервенція 2011 року у Сирію, інспірування “Брекзіту” і нещодавнє втручання у македонський референдум — лише окремі приклади спецоперацій, що мають одну спільну мету: російську гегемонію у Європі. Путіну не потрібні ані близькосхідні, ані африканські країни. Йому потрібні важелі впливу на європейських лідерів, і зовсім неважливо, будуть це проблеми із біженцями, падіння довіри до правлячого кабінету чи етнічні війни. Намагання Росії повернутися до ПАРЄ мають на меті не лише можливість скасування санкцій, а, насамперед, торпедування принципів європейської демократії в очах обивателів. Саме тому путінський режим не шкодує грошей на підкуп вищих чиновників ЄС, які навіть не намагаються вигадати пристойні мотиви свого лобізму російських інтересів. Їм заплачено саме за репутацію. Іншого пояснення поведінки, скажімо, Турбйорна Ягланда просто немає.
Втім, не слід вважати, що у надрах ГРУ та лубянських кабінетах сидять відверті невігласи. Усі ці боширови-чепиги та петрови-мішкіни діють так нахабно і відверто, а їхні легенди виключають бодай найменшу ймовірність лише тому, що слугують прикриттям більш тонкої і більш підступної гри. Під покровом скандальної тріскотні у свідомість пересічному європейцю вкладають тезу про неефективність демократії. Водночас Кремль накачує грошима ультрадикальні, неонацистські і необільшовицькі політпроекти, що обіцяють виборцям запровадження “твердої руки”. Адже саме із такими режимами Москва де-факто успішно співпрацювала — від Третього Райху до КНДР. Кремлівські технологи успішно використовують притаманні демократіям забюрократизованість, інертність і корупцію, публічно протиставляючи їх міфам про успішність власної державної моделі.
Характерно, що відпрацьовані десятками років московські технології вперше забуксували в Україні. Ми дедалі успішніше тримаємо надпотужні удари кремлівських спецоперацій. Будь-які негаразди, у тому числі і створені руками російських виконавців, викликають дедалі менший резонанс у суспільстві. За майже повної відсутності у інформаційному полі дійсно українських ЗМІ, суспільство винайшло не лише інші шляхи отримання інформації, а й відпрацювало механізми майже миттєвого реагування на так звані fake news — перевірки інформації і спростування брехні. Виникла волонтерська спільнота, що протидіє інформаційній складовій гібридної війни успішніше, ніж будь-які державні інституції. Саме на цю спільноту зараз Кремль перенацілює вістря своєї атаки. Саме до неї, як колись до лав українських націоналістів, засилають нових провокаторів. Активізують і стару резидентуру, що мала завдання на випадок перемоги “Новоросії” популяризувати думки про “один народ”. Судячи з останніх скандалів в українському сегменті мережі “Фейсбук”, ця операція вже розпочалася.
Дієвих сценаріїв протидії московській атаці два. Можна ігнорувати провокації, що розділяють спільноту, утримуючи єдність під гаслом “худий мир краще доброї сварки”. Цей варіант випробуваний неодноразово, і є ефективною симетричною відповіддю на виклики. Втім, здається, у надрах медійно активної спільноти визріває інша відповідь — асиметрична. Така, що дозволить не лише дати відсіч у короткостроковій перспективі, а й унеможливить повторення провокацій, вчергове введе у ступор супротивника. Лінія розмежування, вперше в історії українського суспільства, нарешті пройде не за принципом “любих друзів”, а за цінностями. І цей процес, хоча і болючий, не стане деструктивним, як дехто побоюється. Навпаки, його об’єднавча сила перевершить будь-які негативні наслідки, бо доволі закрита кланова спільнота перетвориться на відкриту, вільну від снобізму “отців-засновників”. Така спільнота, на відміну від інших, має шанс згодом вирости у справжню партію, побудовану на ідеологічних засадах. Саме таку, якої бракує Україні.
Показати повністю...