Фалдована спідниця. Вишивана запаска.
На злежаній сорочці--коралів довгі разки.
І свічечка воскова--як вбогий снопик жита
На полі бездиханнім з гаптованого цвіту.
До шлюбу одягала--тремтіли білі руки...
У скрині поховала до вічної розлуки.
А нині не здригнеться ні серце, ні мізинець,--
Зібралась, як до шлюбу, на вічний той гостинець.
Усе їй відболіло. Всі літа відшуміли.
І невідступна мука стоїть в ногах несміло.
А на лиці смиреннім, відречено-спокійнім,
Спочило дивне світло у тихому горінні...
Така була я, діти, іду від вас такою.
Нарешті дочекалась святого супокою.
Все вимела із хати--всі болі, всю гризоту,
А вам я залишаю нескінчену роботу:
Любіться, признавайтесь до роду, до родини,
І будьте молодими, і будьте молодими...
Відходила у квітах, у давнім гаптуванні...
Кому воно потрібне, те бабине убрання?
Ніхто і не погляне за тими рушниками,
Що баба в древню скриню назносила роками.
Ні в кому не заплаче бабусина примівка
Ні те шиття тоненьке--шовкова облямівка...
Усе забрала баба. І навіть ту образу,
Що не вдягла сорочки онученька ні разу.
Усе вона забрала. А ми й не пильнували.
До смерті не збагнемо, чого нам бракувало...
Марія Чумарна. Із книги "Вишивання долі"...