Taras Chornovil

Коли зараз спостерігаємо за диким провалом стратегії Кіріла Гундяєва та Путіна Х&#ловича стосовно світового православ'я, то виникає закономірне питання: ну як же можна так тупо?! А виявляється все закономірно. Просто ми весь час шукаємо якихось складних схем, а все значно простіше. От жив на Росії колись такий африканський поет і письменник Ганнібал, який по батьківській лінії іменувався Олександром Пушкіним. І хоча московити його чомусь називають "главным паэтам земли русскай", африканські корені допомагали автору не скочуватися до примітивних зразків імперського мислення й усього бруду русскої православної подвійної моралі, за що зрештою бідаку й застрелили на дуелі.

В одному невибагливому свому творі - казочці "Про рибака і золоту рибку" цей зовсім недурний чоловік дуже добре пояснив усі хитросплетіння "загадочной русскай души". Пригадуєте: ісконно русскіє дід з бабою дохазяйнувалися до того, що не залишилося в них нічого крім розбитого корита. Здавалося б, піди на роботу, щось зароби, наведи лад у хаті, поремонтуй свою ізбу перекошену, залатай корито... Але ж ні, валялися на печі, скаржилися, що їх глупая гєйропа нє панімаєт і нє ценіт та роздумували про велич і загадковість шірокай русскай душі. Але ж жрати хочеться навіть представником "народа-богоносця". Тому довелося старому поплентатися до моря й закинути прямо з берега невод (робота - не бий лежачого). А туди, як навмисне попалася йому золота рибка. Таким гнилям чомусь часто щастить.

Ну далі все пішло звично: рибка зроби мені те, зроби мені се... Рибка (видно з гнилої Європи запливла) добропорядною була, як пообіцяла, то виконувала, хоча вже давно мала б послати куди подалі обох на їхньому ж "вєлікам і магучєм". Але діставши все, на що аж ніяк не заслуговували, баба з дідом узагалі нагліти почали. Згадайте оте путінське (ой, перепрошую, бабине): "Щоб я була найбільшою в світі царицею, а рибка золота мені прислуговувала". Тут уже навіть ангельський терпець увірветься. Таки послала їх рибка куди подалі, тобто до розваленої ізби, гнилих щів, дірявих лаптів та розбитого корита.

Але при чому тут ця казочка до історії з Томосом, автокефалією українського православ'я та швидким зміщенням РПЦ в сіру зону розкольницьких неканонічних церков позбавлених Божественної благодаті та людської поваги? Та ж у цій розповіді вся історія гасударства рассійскага та їхньої церкви. Не вистраждали, не осмислили, але були охрещені заїжджими дружинниками та священниками з Києва. Навіть не спробували перейнятися суттю християнства, але запраглося своєї митрополії, а потім статусу першості над реальною Церквою-матір'ю (якою була Київська), а далі й патріарших титулів. І все їм давали. Не просто так, а за шкурки соболині (в церковній мові це називається гріхом симонії), чи ув'язнивщи у себе на Московії патріарха константинопольського (нині це вже рекетом та рейдерством величають). Навіть турків-мусульман підкуповували, щоб ті витиснули зі Вселенської патріархії все, що московитам забаглося.

І через таку поступливість цивілізованих людей перед московським хамом було б нам і далі непереливки (не лише в церковних питаннях) Але хам на те й хам, щоб міри не знати. Забаглося Пуйлу з його співслуживцем Гундяєм, щоб саме вони стали найвищою владою у православному світі, а Патріарх Вселенський їм прислужував. Продемонстрували це не раз, і не два, і не три. Але після саботажу супроти Всеправославного Собору ниточка таки обірвалася. Шлях назад до розбитого корита, тобто до свого суздальсько-мокшанського болота без гідності впливів та поваги, на жаль, не такий швидкий, як у пророчій казочці Ганнібала-Пушкіна. Але, як казав колись один з їхніх лідерів: "Вєрной дорогой ідьотє, таваріщі!"