"А як ви думаєте? Що можна відчувати, коли не знаєш, де снаряд впаде? Бога одразу згадуєш, бо так хочеться жити", - Ліза Шапошник, воїн АТО з ДЦП

31-річна Ліза Шапошник народилась у Росії, виросла в Україні, в Донецький області, та пройшла весь Євромайдан – спершу у складі Самооборони Майдану, потім – у "Правому секторі".

Після того як ворог прийшов на українську землю, Ліза не змогла залишитись байдужую й пішла тренуватись на полігон. Після успішних тренувань Ліза поповнила лави "Айдару" й тепер захищає рідну Україну від ворога, який намагається загарбати її рідну землю, при тому Ліза не зважає ні на які перешкоди. У Лізи вроджений ДЦП – фізичне обмеження рук, але її Сила Волі і Сила Духу сильніші. Про історію Лізи – в інтерв'ю журналіста Сергія Якименка.

Ви народились в Росії, як так сталось, що ви переїхали в Україну в дитинстві?

— Так, народилась я в Росії. Мати переїхала до своїх дальніх родичів в Одесу, коли мені було 3 роки.

Які у вас стосунки з батьками, бо, наскільки мені відомо, вони у вас на іншому боці. Як ви після цього ставитесь до своїх батьків?

— Зараз стосунки налагоджуються, мати починає мене розуміти.

Як вирішили після Майдану піти воювати, що вас наштовхнуло на це? І як ви потрапили до "Айдару", чи одразу вас взяли, враховуючи те, що маєте певні фізичні обмеження?

— Вирішила піти воювати, тому що сердце кров'ю обливалось, коли я зустрічала та ховала своїх земляків, тому і вирішила навчитися та піти воювати. Взяли мене не одразу, але я змогла всім довести, що я вмію стріляти та при загрозі для життя тримати розум холодним.

Як проходили ваші навчання на полігоні?

— Навчання на полігоні проходили досить добре.

Що вам, як жінці, найважче на війні?

— Найважче дівчатам на війні, коли і бронік, і розгрузка – повний боєкомплект. І так прижме... то прижме.

Можете пригадати, який бій у вас з вашими побратими був найважчим? Якщо так, то що ви відчували та які думки при цьому були, можливо, вам допомагали молитви?

— Так, був дуже важкий бій – обстрілювали 3 години, а в ста метрах стояли мої побратими, також в караулі, як і я з напарником на іншому посту. 200 побратимів на іншому посту і розірвало: почали взриватися їхні боєкомплекти. А як ви думаєте? Що можна відчувати, коли не знаєш де снаряд впаде!!!??? Бога одразу згадуєш, бо так хочеться жити.

Як до вас і ваших побратимів відноситься місцеве населення, можливо, дають їжу або теплі речі, чи навпаки не раді вам?!

— Місцеве населення так собі. Хтось підтримує, а хтось навпаки, тому іноді ми ділимося, чим можемо.

Як до вас ставляться побратими в "Айдарі", чи враховують, що ви маєте певні фізичні обмеження? Можливо, коли йде бій, вас намагаються вберегти?

— До мене ставляться як до повноцінної людини, але іноді, коли загроза, то не пускають на пости. В цілому, я, як і всі.

Що вам найбільше запам'яталось за весь час перебування на фронті?

— Побратимство і загибель моїх побратимів.