Меню
Ольга Лисеєнка поділилася записом
Черговий рубікон у нашому усвідомленні того Зла, яким є Росія

 
За сім місяців ми втратили на Донбасі 80 воїнів. Тобто кожен третій день був затьмарений смертю героя. І ми вже сприймаємо це ледь не як законну данину війні. Лише молимо щоранку: аби не більше!

Але ситуація з Олегом Сенцовим виходить за межі цієї жорстокої буденності. Вона нас мучить якоюсь моральною неприйнятністю. Він же бо не солдат, в людей не стріляв й інкримінована йому підготовка теракту виглядає недолугою вигадкою.

До того ж, смерть на війні (а ще й на війні низької інтенсивності) – це справа випадку, і дізнаємося ми про неї, коли найгірше вже сталося. Але добровільне згасання людини, яка виставила умовою свого повернення до життя завідомо неприйнятну для ката вимогу – звільнення всіх українських політв`язнів, яка тільки й може воювати, що зброєю власної смерті й оголосила про це публічно… Ми, наше суспільство через це ще не проходили. Це чергова межа, чергова червона лінія, черговий рубікон у нашому усвідомленні того Зла, яким є Росія.

Скільки таких рубіконів ми вже перетнули, на початку шляху не знаючи, навіть, куди заведе нас доля!

Згадайте Майдан, Грушевського, світло-шумові гранати, стрільба по людях металевими болванками, перші поранення, скалічені обличчя, прострілені очі… Ми тоді так само завмерли перед «червоною лінією» і серце зупинялося від усвідомлення того, що її неминуче доведеться перетнути. Ця лінія – очікування першої смерті на Майдані. Тільки благали, щоб страшна мить якнайдовше не наступала.

Після смерті Нігояна світ змінився для нас. Миттєво. Із стихії громадянського протесту, обставленого карнавальними артефактами, ми потрапили на справжню війну. І разом зі світом змінилися правила: страх смерті – чужої й своєї перестав бути перепоною. Руки стали розв’язані, поділ на своїх і чужих – остаточним.

Вже згодом рубікон проліг крізь поле першого нашого справжнього бою з російськими найманцями, з першими бойовими втратами. А ще далі – ним стало рішення Госдуми про окупацію України, підлий розстріл наших вояків у «зеленому коридорі» під Іловайськом.

І щоразу, залишаючи за спиною межу, ми відкривали для себе безодню жорстокої істини, про яку нам кричить вся наша історія, але в яку ми воліли не заглиблюватися, сподіваючись, що нас омине чаша сія.

З нашими бранцями, заручниками, політв`язнями все начебто складалося всупереч поганим передчуттям. Ми щоразу підходили до краю безодні й щоразу відступали. Згадаймо, як билися наші серця за Надію Савченко? Скільки країн було піднято на ноги, скільки зусиль і нервів потрачено! Але дотиснули! Дивовижне спасіння Чийгоза й Умерова посіяло віру в те, що ключ до серця тирана знайдено. Варто тільки не зраджувати обраній тактиці, і все зрештою вирішиться позитивно.

Ми й зараз наївно віримо, що всередині цієї механічної кремлівської ляльки лишилося щось живе – якщо не крапля милосердя, то хоча б острах постати в очах людства людожером.

Ми чекали чемпіонат світу з футболу, отримавши який, Путін віддячить свободою Сенцова. Не дочекалися. Ми чекали на заяви міжнародної спільноти, митців, очільників європейських інституцій. Ми сподівалися, що недвозначні погрози Держдепу зроблять кремлівського тирана зговірливішим. І позавчора, слухаючи на 112 каналі чергового пропутінського проповідника про те, що російський очільник своїми «без’ядерними» пропозиціями Трампу показав себе «розумним лідером, який прагне миру, і Трампу доведеться пристати на цю пропозицію..». – дехто з нас питав себе – а чи не занадто ми перебільшуємо його кровожерність?
Марні сподівання. Сьогодні жодна Ванга не скаже: дасть Путін померти Сенцову чи ні.

Колись Бруно Беттельгейм, австрійський психолог і в`язень гітлерівського табору смерті Дахау, писав у своїх спогадах про принципи, на яких будувалося життя і в концтаборі, й у Рейху загалом.

Один із головних: людині треба дати зрозуміти, що вона жодним чином не може впливати на власну долю. Що у грі з тоталітарною системою немає жодної виграшної тактики, що дозволяла б поліпшити хоч на якусь дещицю своє становище.

Там, у Дахау, нічим не обґрунтовуючи, могли лишити живим і непокараним бунтівника, а розстріляти доносчика, який зраджував товаришів, аби врятувати себе від смерті. Марність спроб виторговувати собі життя хоч у який спосіб позбавляла сенсу будь-яке планування на майбутнє і будь-яку ініціативу, перетворювала людей на пасивне стадо і, власне, зробила німецьке суспільство за часів Гітлера тим, чим воно було.

Просто дивовижно, наскільки нинішній путінський режим мавпує всі нюанси гітлерівського! Кремлівська мафія вже нашорошила вуха: цар повторюється – спочатку відпустив українську льотчицю, а потім лідерів Меджлісу. Не за красиві очі, звичайно, але відпустив, проявив слабкість… Може, старіє? Вчинити так утретє – значить стати передбачуваним, а, отже перестати бути богом…

Якщо Сенцов припинить голодування, він програє, і Путін може його відпустити. Але може й ні. Він буде гратися з жертвою, як кіношний маніяк.

Якщо ж Сенцов пожертвує собою, то… яка йому тоді різниця, як вчинить Путін? Він про це вже не дізнається.

Найстрашніше, що навіть незворотний вчинок Сенцова жодним чином не спонукає тирана стати менше тираном.

Тому, власне, перехід Рубікону – не в тому, як вчинить Путін, а в тому, як вчинить Сенцов. Анатолій Марченко, який 117 днів голодував із тією ж вимогою, що й Сенцов – «звільнити всіх політв'язнів в СРСР», свідомо ішов до кінця, і його трагічний фінал був лише справою часу. Семен Глузман двічі оголошував голодування, кожне з яких тривало по 4 місяці й припиняв лише тоді, коли (як днями написав у блозі) «раптово усвідомив, що в камері нас двоє: я і смерть».

Сенцов не знає, який сценарій обрав для нього дешевий актор Путін. Але й Путін не знає – який сценарій обрав талановитий режисер Сенцов.

Якщо, дійшовши до самого краю безодні, він зупиниться, це означатиме, що – Путіна він не переміг, але переміг самого себе.

Бо як писав той же Беттельгейм: балансування на краю смерті, коли, здається, ніщо тебе вже не врятує, в якийсь момент дарує нечуване відчуття свободи і навіть драйву. Ти вже не боїшся за своє життя і вільний у вчинках. І межі простору для боротьби й опору розширюються до нескінченності. На краю смерті будь-які погрози і шантаж не мають сенсу.

Мустафа Джемілєв голодував 303 дні, витримав тортури примусового годування через зонд, але обрав життя. І вийшов на волю людиною з заліза.

Найгірше, мабуть, те, що ми не можемо ані взяти на себе хрест Сенцова, ані розділити його біль. Всі рішення він прийматиме одноосібно. І це, здається, важче, ніж піднятися в атаку, бо нема над тобою командира, який віддасть наказ і не буде поруч плеча товаришів, які підтримають важкої миті. У найскладніший для себе час доведеться покладатися лише на власну волю, ту, якою Бог наділив усіх людей, готуючи їх кожного до власної голгофи.

І якщо він загине, то – хочемо ми цього чи ні – нам доведеться з цим жити, і отоді нести далі його хрест та усвідомлення власної провини за те, що він пішов із життя за нас, а ми за нього – ні.

Але ця чергова, перетнута нами «червона лінія», відкриє нам очі ще ширше, змусить замовкнути тих, хто ще сподівається знайти в путінських нутрощах щось на кшталт душі. Вона покаже невідворотну долю кожного з нас, якщо дозволимо московським громилам прийти і взяти нас живими.

І ми знову змінимося. Як ? Ніхто не знає… Можливо, шок нам допоможе вибити з мізків те безумство, з яким ми шукаємо ворогів серед самих себе?

Я би дуже хотів, аби Сенцов жив і повернувся здоровим, і хай Путін розцінить це як власний виграш.

Але божевільна гра в те, хто кого зламає – кат чи жертва – вона, не сумніваюся, продовжиться. І хтось наступний прийде на зміну Сенцову і кине виклик тирану.

Не знаю, хто це буде. Чи хтось із тих, хто вже страждає в катівнях Єрефії й розпочав голодування слідом за Олегом. А може, це – невідомий поки що герой, який і сам не відає, що приготувала йому доля.

Я знаю тільки, що називатиме він себе українцем. Бо хто ж іще на цій планеті настільки позбавлений сантиментів щодо Росії, що за можливість пошити в дурні їхнього царя готовий ризикнути головою?

Так чи інак, все це триватиме до першого смертельного кінця голодування – як перемоги нетлінного над падлом. Рано чи пізно такий безумець знайдеться, він і зламає шию Путіну.

І не правий Семен Фішелевич, коли передрікає, що «політики швидко забудуть про його смерть, усі політики – й наші, й західні». Не зможуть. Бо світ у черговий раз зміниться, основи здригнуться. І всі ми, і навіть самі росіяни зрозуміють, що ОТАК ЙОГО МОЖНА ПЕРЕМОГТИ…

Євген Якунов. Київ.
Показати повністю...