Меню
Наталія Львів дуже сподобалось
«Валерій Леонідович», – представляється літній сіроокий армієць. Він служить у бригаді «Холодний Яр».

Чоловік – із Сєвєродонецька, працював там на хімкомбінаті.

«У 2014-му Сєвєродонецьк був окупований, там стояло козляче, ой, козаче, військо Донське. Вони мені не дуже подобались. Я за Україну взагалі. Нас там небагато таких було. Мені говорили: «Раз ти за вільну Україну, йди воюй». Усе не вірили, що я в 55 років піду воювати. Ну я і пішов, коли зміг», – розповідає.

Два роки тому пан Валерій підписав контракт. Тепер він – командир відділення зв’язку.

Чоловіка називають фартовим, бо за два роки «назбирав» кілька днів народження – не раз був під обстрілами, що могли закінчитися трагічно.

Перша ротація пана Валерія була біля Богданівки.

«Ми не чекали, що терористи будуть обстрілювати, а в мене тут дружина служить кухарем. Почався обстріл, і мені здалося, що сюди потрапило, і замість того, щоб у «нору» сховатися, я побіг рятувати дружину через вулицю», – пригадує.

Його дружину звуть Ірина, вона підписала контракт трохи раніше, потім за нею до підрозділу прийшов чоловік, так і служать разом.

Головний сержант, однак, самого не відпустив. Пішли вдвох.

«І тут перший вихід, переліт, ми присіли за «швидкою», бабахнуло, ми робимо чотири кроки, і позаду, за «швидкою», де щойно сиділи, БАБАААХ! Мабуть, 120 прилетіла. Ми нічого не бачимо. Думаємо: «Ну все, нас вбило». Саша (головний сержант. – ПЖ) мене мацає, кричить: «Ти живий?». Кажу: «Ніби так». А воно ніби все зупинилося, повільно так летіло, – пригадує зі сміхом. – Ніби час зупинився. Виходить, "швидка" нас затулила. А друга ж міна впала якраз там, де ми перед цим сиділи. А там безпілотники висіли і корегували вогонь. Ну ми оговталися трохи, встали, ані подряпини, нічого. Це диво просто було».

Потім таки дійшов до дружини, а вона сиділа в підвалі:
- Якого ти сюди прийшов?, – кричить на мене.
- Я ж турбуюся, – відповідаю.
- Пі. Пі. Пі, – «запікує» лайку пані Ірини.

Тоді вона попросила чоловіка більше так не робити. Ввечері лягли спати.
«О четвертій ранку будить мене. Кажу: «Це наші працюють». А там вибухи гучні такі. Вона: «Та які наші? Це по нас!». Я не вірю. Говорю: «Та я вчора чув, що наші мають працювати!». Вийшли вдвох курити, і тут бах-бах, прильоти. Поховалися в підвал», – пригадує Валерій.

Ще один потужний обстріл був, коли армієць стояв на чергуванні. Однак боєць навіть не рахує його. «Та то далеко було, метрів п’ятсот, міни падали».

Боєць розповідає, що із досвідом набуваєш упевненості. «Мене Олександр Сергійович (головний сержант) навчив рахувати. Сидиш рахуєш: 501, 502, 503, 504, і за цей час можна сховатися. Бачу: вихід, терористи стріляють», – говорить чоловік.

Ще один випадок «свіжий», із ротації неподалік Авдіївки. «Тягну котушку, а тут бойовики почали стріляти. Чомусь, тоді зі стрілецької. Але все минулося», – усміхається.

Пан Валерій із дружиною служать, 30-річний син працює у Києві, 19-річна донька здобуває освіту психолога.
Показати повністю...