Меню
"Козаки кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя." (Гійом Левассер де Боплан).

Традиція українців зустрічати гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику - найдорожчим, що вони мають, - бажаючи при цьому всіляких гараздів, засвідчує високу культуру народу, його чемність, вихованість. Від народин дитини, коли новонародженій дівчинці баба-повитуха мусила сказати: "А тепер - рости, без слабости, без смутку, без нужди, аж заки не прийдут старости!". А небавом баба-повитуха купає немовля в цілющому зіллі, обігріває його та обсушує біля ватри і, сповивши, готує спеціальну торбинку з часником і печінею (глина, нашкребана з печі), вугіллям та слідом пса. Вкидаючи у мішечок першим часник, баба промовляє: "Аби ти, дитинко, була така люта, як часник!" Далі вкидає в торбинку печіну і бажає: "Аби тебе, дитинко, так нічо не ловило сі, як не ловить ся печіну, аби тебе ніхто так не урік, як не можна печі уречи!" Опісля вкидає вугілля і зичить: "Щоб погані очі, що на тебе подивляться, так перегоріли, як угля перегорає!" Насамкінець баба-повитуха кидає сліди пса і каже: "Щоби так ніхто на тебе, дитинко, не задивився, як не може задивитися на сліди псєчі!"

Немало гарних побажань виголошують дитині куми, як принесуть її з церкви після охрещення, а також гості, запрошені на хрестини. В селі Стопчатів на Косівщині гості на хрестинах бажають матері дитини: "На щастя, на здоров'я, на многії літа – аби сте дочекали свому синові (доньці) вінка!". Або в селі Пекурєва на Гуцульщині: "Дай, Боже, як исте дочекали хрестити, так абисте дочекали дружити, барвінковий вінец на голівку класти, а в хаті не знати ніякого лиха й напасти! Най росте вам дитинка, єк у лузі калинка, нащебече вам в хаті, єк соловій в кедроваті, най Господь вам поможе ще онуків дочекати!".

І справді, в отих щирих побажаннях українців є якась магічна сила, яка оберігає дитину, як і та перша сорочечка, в якій дитину хрестять і зберігають її спочатку батьки дитини, а згодом і сама дитина, як підросте, до пізньої старості. Минають літа. Дитина підростає. Якщо це хлопчик, то, проводячи в рекрути, на буковинській Гуцульщині, зокрема, бажали: "Хай щастить тобі, Павлику, на весни зелені, на людей хороших, на любов жагучу! Хай мелодія троїстих музик завше вертає тебе до отчого дому, до криниці материнської любові! Аби тебе кулі обходили, аби тебе жовніри любили, аби Господь поміг тобі, аби ми всі так разом тебе з войська стрічили!" На Слобідській Україні були такі самі побажання: "Хай тобі добре служиться, хай твої мрії збудуться! Да щоб ти рід наш не зганьбив, да у відпустку приїздив!"

Українці багаті на побажання, як і на пісні. До кожної події, до кожного свята вони мають що сказати. У Таврії, на Слобожанщині був звичай благословляти юнака, коли він виходив на парубка, а на Гуцульщині - "бахура" або "хлопені" (так тут ще й досі називають юнака) - на леґіня. Цей обряд здійснював хрещений батько (на Гуцульщині - нанашко) у присутності численних гостей. Безумовно, вже давно настав час написати про українську ввічливість окрему монографію чи книжку, яка викликала б особливе зацікавлення широкого кола читачів. Досі цю тему порушував лише Яків Головацький у своїй праці "Слова вітання, благовенства, чемності і обичайності у русинів" та численні чужинці. Так, на ґречність гуцулів звернув увагу польський письменник Станіслав Вінценз. Він спостеріг, що поважні ґазди, коли здибаються, знаходять час на вітання. Привітання тим чемніше, чим у більшу виливається сердечність. Ввічливість високо цінується у людей, що стільки часу перебувають у гірській чи лісовій самотині. На ввічливість доконче треба мати час. Може й тому, що ще за давніх суворих часів вже найменша непривітливість була підозрілою, могла свідчити про лихий намір. Тож треба бути ввічливим. Ввічливість виявляється, зокрема, у щирості привітань, радісних вигуків, запитань і притакувань. Але іноді тут не обов'язково багато говорити, досить постояти й вислухати уважно співрозмовника.

Без чемності, привітності, без часу на чемність нема статечного ґазди. Повідають старі люди, що в давнину не було ґазди, який не знав би ціни ввічливості. Народна філософія глибока, як гірське джерело. Століттями з неї черпає життєдайну силу не одне покоління українців. А вона не вичерпується, нуртує новими силами. З дня у день, з тижня в тиждень, з місяця в місяць, з року в рік... І озивається земля українська ввічливістю дітей своїх. "Дай вам, Боже, все, що гоже, а що негоже - то не дай Боже!" – від щирого серця зичить своїм телеглядачам заслужений працівник культури України Христина Стебельська. - Гей, нуте хлопці, славні молодці, Чом ви сумні, невеселі? - дорікають парубкам дівчата пісенними рядками, а відтак бажають: - Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося!

Невже в наш складний час може бути краще побажання, ніж те, "щоб наша доля нас не цуралась", "щоб краще в світі жилося!". А йому вторить інше: Кращі побажання ви прийміть від нас: І в вас, і в нас - хай буде гаразд, Щоб ми і ви – щасливі були! Цією піснею закінчується сьогодні майже кожне сільське весілля в Україні. Щоправда там, де ще вміють цінувати народні скарби, народні перлини українського етноетикету. Але так уже склалося історично, що Україну часто загарбували чужинці. То турки й татари, то росіяни й поляки, то німці й австрійці... І українці завжди звертались до Всевишнього з молитвами, щоб беріг їм Україну. А згодом ті молитви переростали в рядки побажання у формі українського гімну: Боже великий, єдиний Нам Україну храни! Хоч у який бік життя поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно творив свою культуру народ український. Скрізь, на всьому поклав цей народ свою ознаку, ознаку багатої культури і яскравої талановитості.

Українська ввічливість - живий приклад цього.
Українська чемність - жива ознака цього.
Українська толерантність – стратегія існування нашої нації!
 |  Немає коментарів