Меню
Перегляд замітки
"Зачем вооружать этих хохлов, чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом в Сибирь ссылать" - слова некогда всеми любимого маршала победы Жукова
Я боялась в школе про это даже заикнуться. Низзззззя! Как моя бабушка рассказывала.:
"Вечір. Вже було піздно. Хлопці покупаліся й полягали. А я ще поралася. Полягать полягали, але не сплять , лежать тай балуються. Щіпають один одного і пищать. І тут раптом, як наче пташка у вікно пурхнула. А я хлопцям. "Ану цитьте!" Діти замовкли. Чую , знов тихо "пурх". Пыдходю до віконця, "Хто?"
-Наташко, відчіняй...(тихо, тихо, ледь губоми..)
Діти як заверещать
--БАТЯ!!!!
Впустили, роздягли, помили, накормили в чісте нарядили. Всю ніч не спали, а гомоніли. А в ранці одягся, узяв їжі й чисті речі і пійшов мій Іван знову на фронт. Більше ми його живим й не бачіли..."
Я лежала й слухала. Вмоїх очах стояли сльози. Я боялася навіть дихати й поворохнутися, щоб сльози не витекли на постіль. І щоб бабуся не бачіла моїх сліз.
Потім. трохи оговтавшись , питаю
А що. форма заніч висохла?
-Яка форма?
-Ви казали. що дід вбрався в чисте. Так що все посохло?
-Та не можна було прати, я все з нього у пічку кинула. Друге вбрав.
-А що вдома у вас форма була? Без форми ж не можна на війну! Як же відрізнити, хто де?
-Та небуло взагалі ніякой хворми! Лягай на спину, "Отче Нашкать!" і спать!
А я ще довго не могла заснути. Виходить, то нам і у школі і у кіно усе брехали про війну?...
15 лютого 1929 року мій дідусь Іван, тоді був перший красень на Бугаївці, за дмухавши Стрітенську свічку, набрався хоробрості, й підійшов у перше до гордячки Наталки - моєї бабусі. В неї у руках був "світильник" зроблений з скляної пляшки з відрізаним донцем. Іван попросив у Наталки вогню для своєї свічки, а потім вже й пішов поруч з нею. Попитав, чи можна йому прийти гуляти до них на круг, чи не проженуть інші парубки... З того святкового вечора й почалася історія їх кохання, яке так безжалісно обірвала клята війна.
Часто моя бабуся Наташа проговорювала, щось "Хай без рук, без ніг, я б на руках носила...аби вісточку послав, аби хоть хтось натякнув"...А як вона плакала, коли йшло кіно "Вічний зов", яу Анфіса шукала свого Кір"яна... Так от я думаю, що тоді , у після вієні роки все ж ходили чутки про Валаам.
Дмитрієв Іван Федорович у перші дні війни займався евакуацією сільгозп техніки з Артемівского району. Підчас переправи через Дон їх гозбомбили. Полон. Бабуся Наталля Федорівна Дмитрієва (Хархадінова) і ще декілько жінок села Покровске найшлили місце у якому тримали полонених, й викупили чоловіків. Одним з умов(мабуть так розважалися поліцаї-зрадники): выиести чоловіка на собі. Моя героїчна бабуня змогла!!! Винесла, привела додому, виходила й провела на фронт. Іван декілько разів бул поранений. Наталля кожного разу знаходила його и виходжувала.
В "похоронці" було небагато, але пафосних фраз, але вони суті не змінюют. "Скончался от смертельных ран полученых в боях при форсировании Днепра 9 января1944. Похоронен в братской могиле на станции Верхднепровской.".
Йшли роки, а бабуся все просила "перечитай мені....".
В 34 вона зосталась вдівицей з двома малолітніми синами, й більше ніколи не з ким не одружувалася. "Нехай без ног, без рук...Я б на руках, как лялечку носила! Хай би "завів" другу сем"ю, я б пробачіла. Тільки б знати, що ЖИВИЙ!!!". Вона його бачіла брудним й голодним в полоні, пораненим й знесилим в шпиталях, але не бачила вона свого Івана мертвим у труні. Й тому ніколи не поминала його. Тільки 9 травня кожного року тихо зітхне, витре вицвілі, а колись карі очі , й прошепоче:"Ось іще один День Перемоги, а тебе все нема, мабуть ти й насправді загинув..."
Бабушки нестало восени 1993року.
 |  1 коментарій  
Сподобалось 0 людині