Меню
Перегляд замітки
В нашому селі, та мабуть, як й крізь в Україні у 30 роки в голодомор, дехто брав на всиновлення дітей сиріт з поволжжя та інших за думкою сталіна більш бідкаючих країв. Маю сумнів, що голодні, виснажені селяни робили це через нестримну гуманність й альтруїзм. Справа у тому, що за кожну дитину давали пайок. Брехати не буду, у якому розмері були ці комуняцькі "бонуси", бо ні моєї бабусі, яка мені це розповідала(у ті часи, коли ще треба було мовчать), не тіх всиновлених дітьми вже немає живих. Та й мова не про те.
Пам"ятаю трьох всиновлених з нашої вулиці, які пам"ятали, що їх врятували від від голоду, жебратства й смерті. А от коли вони вирасли, то не всі врятувалися від лихої долі. Зоя Кошман виросла працьовитою, й порядною жінкою. Створила свою родину, й до останнього догледіла за своєю прийомною мамою.
Володя (не пам"ятаю призвіща) пішов кривим шляхом. Після крадіжки потрапив у в"язницю. Де він потім подівся ніхто не знає. Різні ходили чутки. Хто казав, що згинув у тюрмі, хто каже, що виправився, й почав нове життя.
А от Андрій Гуря був у нас місцевою "родзинкою" нашого села.
Був вын тихим, й сором"язливим, на вигляд безвредним чоловічком. Одружився на такій, як й сам тихій сироті, й народив купу діточок. Якщо чесно, то у селі ніхто достоменно не знав скільки їх там народилося, бо не кожного разу було помітно, що вона вагітна. Діти у подвіррі з"являлися зненацька. А іноді сусіди помічали вагітність, а от дитина нова не з"являлася. Андрій п"яний ходив, плакався, що дитинка обо померла, або хвора у лікарні залишилася, або їм її не віддали її за недбале відношення до дітей.
Всі діти були розкидані в зимку по інтернатах. А в літку чумазі, босі, голомозі, й одвічно голодні бігали селом. Щоб не лазили по городам, сусіди завжди їм щось давали зїсного. Кожен вечір в них на подвіррі горіло вогнеще, на якому вони варили щось смердюче. Пекли картоплю й помаранчеві язики річкових рапанів.
Мешкали вони в старій хаті прийомної матері Андрія, яку після бабиної смерті ніхто жодного разу не ремонтував. Очерет спрів, крізь в хату текла вода. Глина відпала, й стіни "хизувалися" потороченим шащелем сторічним саманом.
І от коли вже у тій хаті стало геть небезпечно мешкати, вони знайшли за сто карбованців іншу хату. Добрі люди допомогли їм перебратися, хтось щось їм позичів, хтось подарував, бо зі старої хати щось можна було взяти хіба що на дрова. "Обжилися". Город, як й на старому подвіррі, ніхто не думав садити. А з першими холодами пішли у топку хвіртка й паркан, курник, й сарай. Потім родючий вишневий сад.. Жили в хаті до тих пір, поки стеля не затріщала... Потім було ще декілько хат, з яких було висасене останнє життя цією плодючою, нікчемною родиною. Ніхто по іншому, як САРАНА їх не називав. Отакі то нащадки вЯлікіх.... Батьки вже давно померли, а от де їх отприски? Хто зна.... Може бомжють світом, може сидять по в"язницям, а може перемерли. Хто зна.... Тільки впевнена на 99,9999999%, що ніхто з них не став автором штучної шкіри, передовиком виробництва, актором, лікарем, вчителем, бо від яблуньки-дичка не народжуються апельсини.
 |  1 коментарій  
Сподобалось 0 людині