Українська соціальна мережа - UkrOpen
Меню
В темі 1 повідомлення

Діонісій Ххх
ПРАВОСЛАВНЕ БАЧЕННЯ
ВІЙНИ І МИРУ

++++++++++++++++++++++++++++++++++++
ПРАВОСЛАВНЕ БАЧЕННЯ
ВІЙНИ І МИРУ

Війна і мир – постійна проблема в історії людства яка, як бачимо, не має в ній кінця, оскільки гріх, пошкодивши людину, не може бути знищений в умовах земного буття. Правда, є варіант її вирішення – створення єдиної всесвітньої держави. Але чи не буде це гірше самої війни? Виходячи з морального рівня сучасного політичного світу і все більшої концентрації інформаційної, науково-технічної, економічної і воєнної сили в одному вузькому колі «суперменів», можна впевнено стверджувати, що держава, на чолі якого стане все та ж нікчемна їх кучка з необмеженою владою, буде абсолютно тоталітарною. Наслідки такого світового правопорядку очевидні – встановлення всесвітнього рабства народів і кожної людини окремо. По християнському Одкровенню, це буде царство антихриста, який приведе все людство і планету до страшної і остаточної загибелі. Ймовірність такого фіналу, виходячи з багатьох ознак, зараз швидко збільшується.
Але ще залишається певна свобода народів. Хоча, без сумніву, доки хоч, жадоба і гордість (1 Ін. 2:16) – джерела всіх конфліктів – панують в світі, війни в різних видах і по різним приводам, нажаль, будуть продовжувати тривожити світ людський, знову і знову породжуючи спори про те, хто винний, хто правий, хто агресор, а хто його жертва.
Що полягає в основі таких взаємних звинувачень? Звісно в першу чергу , егоїзм, гріх. Але не останньою з причин є відсутність розуміння двох найважливіших категорій людських відносин – справедливості і насилля. Чим вони є? Чи завжди справедливість права, а насилля несправедливе? І чи існують взагалі достатні критерії для оцінки цих реалій людського життя?
Справедливість як почуття правди – одне із найбільш сильних і стійких душевних властивостей людини. Її стверджують як закон в взаємовідносинах між людьми Божественне Одкровення, природні релігії, і самі різні, часто суперечливі один одному ідеології. Її возвеличують стародавні і нові поети. Її проголошують в якості основи своєї діяльності всі політичні, державні, і суспільні лідери. Інтуїтивно справедливість завжди сприймається як дещо зрозуміле, очевидне і всезагальне необхідне.
Однак справедливість не вписується в вузькі рамки людських визначень. Її розуміння не має однозначного смислу, який міг би стати надійним критерієм в оцінці будь-якої конфліктної ситуації. Навіть «золоте» правило моралі: «Не роби іншому того, чого не побажаєш собі», - не покриває всього простору складних міжлюдських відносин. Справедливість вимагає відплати кривднику, водночас як міра цієї відплати в більшості «справедливо» не визначена і до того ж завжди поєднана з насильством. Але чи не порушується в такому випадку сама справедливість? Так проблема справедливості показує свою зворотну сторону, з якої вона, як правило, нерозлучна і нерозривна, - проблема насилля.

Чи можливе справедливе насильство?

Біблія по цьому питанню говорить достатньо визначено. Не торкаючись книг Старого Заповіту , звідки можна було б взяти багато прикладів насильницьких дій, санкціонованих авторитетом Самого Бога, можна згадати те місце євангельської розповіді, де говориться про вигнання Ісусом Христом с бичем в руках торгашів із Єрусалимського храму (Ін. 2:13-15; Мк. 11: 15-16).
Примітна також відповідь Іоана Хрестителя, дана воїнам, що прийшли від нього хреститися які спитали його: «А що нам робити?» Він, «більший» «із народжених жінками» (Мф. 11:11) не наказав їм кинути зброю і залишити армію, але звелів лише : «Нікого не кривдьте, ані оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3:14).
Виходячи з силенних фактів старозавітньої історії і наведених євангельських прикладів, не говорячи вже про Священне Передання Церкви, можна з повною визначеністю стверджувати, що не всі насильницькі дії слід кваліфікувати як безумовно несправедливі, гріховні. Можливе і справедливе насильство, в тому випадку, коли в ньому присутній деякий визначений елемент.
Яке ж застосування сили до іншої людини можна і повинно вважати справедливим з християнської точки зору?
По Євангелію, любов – основний принцип правильного життя і правильного, тобто справедливого, відношення до кожної людини. Добре відомі слова апостола Павла про любов: «Коли я говорю людськими й ангольськими, та любові не маю, - то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли я маю пророкувати, і знаю усі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори перевертати та любові не маю, - то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам тіло своє на спалення, та любові не маю, - то пожитку не матиму жодного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою…» (1 Кор. 13: 1-6).
Один із святих, Ісак Сирін (VII ст.), якого запитали: «І що таке серце милосердне?» - відповідав: «Полум’яне піднесення серця людини про все творіння, про людей, про птахів, про тварин, про демонів, і про будь-яке твориво. При згадуванні про них і при спогляданні на них очі у людини як джерело сліз від великої і сильної жалості, що охопила серце. І від великого терпіння умаляється його серце, і не може вона винести, або слухати, або бачити будь-якої шкоди або малого суму, що переживає твориво. А тому і про безсловесних, і про ворогів істини., і про тих, хто спричиняє їй шкоду постійно зі слізьми возносить молитву, щоб збереглись і очистились…
Тих хто досяг досконалості ознака така: якщо десятикратно в день будуть піддані спаленню за любов до людей, не будуть задоволені цим…» (Св. Ісак Сирін. Слово 48-ме – Сергієв Посад, 1911. с. 205-206, 207).
Із наведених висловлювань стає очевидно те, що по християнському віровченню тільки любов праведна перед Богом, без неї будь-яке, саме добре по людським міркам діяння є «ніщо, мідь дзвінка або бубон гудячий!». Хто каже : «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить , той брехун: томущо не люблячий брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? ( Ін. 4:20). Всякий, хто ненавидить брата свого є душогубець; а ви знаєте, що ніякий душогубець не має життя вічного» (Ін. 3: 15). Тому той лише вчинок до іншої людини є праведним стосовно іншої людини, в якому присутня любов. Міра любові є міра справедливості – ось християнський критерій справедливості!
Про яку любов йде мова? Особливість християнської любові полягає в тому, що навіть саме сильне почуття не осліплює розум і не придушує волю людини, як це зазвичай має місце в любові природній. Християнська любов не піддана пристрастям, вільна від них, тому вона зберігає в людині розумність і цілеспрямованість дій. І ця мета – не задоволення пристрастей, не свобода гріху, але максимальна користь, в першу чергу користь духовна. Оскільки людина призначена до вічного життя і неминуче, набагато швидше, ніж вона гадає, вступить в неї, то і вся її діяльність і саме життя повинні оцінюватися з точки зору вічності, досягнення спасіння.
Тому нерідко можуть бути випадки, коли керуючись цією любов’ю людина змушена застосовувати силу навіть спричиняти страждання іншій людині заради його ж блага чи блага інших. Можливо самим важким для людини любові і є необхідність насильства. Сам Христос з гнівом перекинув столи міняйлів грошей в храмі і бичем вигнав із нього торгашів! Але що при цьому відбулося і Його душі, по якій причині Він вчинив так? Звісно, не тому, що бажав зла безчинствуючим, а тому, щоб в самих винних розбудити совість і цим навчити їх добру.
Навпаки, ненависть і всі витікаючи з неї дії в принципі несправедливі, хоча і мають для себе формальні підстави. Неможна ненавидіти навіть злочинця, навіть, як говорить св. Ісак Сирін, ворогів істини, оскільки ненависть завжди, як бумеранг, вражає в першу чергу серце самого ненависника і примножує зло в людському суспільстві.
Тому в православному розумінні не формальна справедливість є добро і е саме по собі застосування сили, насилля, є зло, але добрим чи злим є стан серця і ума людини – цих основних рушійних сил всіх людських діянь. Звідси слідує важливість того, що у всіх життєвих ситуаціях, пов’язаних з необхідністю застосування сили, серце людини не опинилось у владі тієї злоби, яка поєднує її з духами зла і робить схожою на них. Лише перемога над злом в своїй душі відкриває людині можливість справедливого застосування сили до інших людей.
Цей погляд, утверджуючи у відносинах між людьми примат любові, рішуче, як бачимо, відкидає ідею не вчинення супротиву злу силою, яку проповідував, наприклад, Лев Толстий. Моральний християнський закон забороняє не боротьбу зі злом, не застосування сили відносно злодія і навіть, в крайній мірі, позбавлення його життя, а засуджує злобу серця людського і бажання саме зла до кого то не було б.
Тут, природно, постає проблема співвідношення приватного і суспільного блага. Вона вданому контексті вирішується, виходячи з православного розуміння Церкви як ідеального людського Організму , створеного Господом Ісусом Христом.
Все людство – це також організм, хоч і хворий, а не суспільство, що розуміється як сукупність незалежних особистостей, об’єднаних лише різними структурами і зовнішніми зв’язками в силу об’єктивної необхідності спільного існування. Основним законом життя організму і всіх його органів є любов всіх до кожного і кожного до всіх і страждання всіх за кожного і кожного за всіх.
В організмі немає проблеми «особистого» і «суспільного». В ньому все єдине. І лише в випадку умертвіння окремого члена організму він відсікає його. Але оскільки цей окремий член сам мертвий, це здійснюється без якоїсь шкоди для нього! В цьому – закон і благо життя організму і всіх його членів. Таке діяння здійснює Церква як організм Христовий з членами, що впали в стан запеклості, розбещення, свавілля. Той же процес природний і для людського суспільства: змертвілу, злочинну, неспроможну до зцілення в природному органічному середовищі людину він ставить в особливі умови, частково чи повністю відсікає від себе, і в якості крайньої міри, ампутує її. Повсюди проглядається один і той ключ до розуміння справедливості і насилля – закон любові.
Цей закон сам по собі навряд чи може бути відкинутий. Но його застосування, звісно, обумовлено нормами розуміння «життя» і «смерті», які встановлюються в кожному людському суспільстві окремо, виходячи з його духовного і морального стану.
З такого розуміння справедливості і насилля очевидною стає і християнська оцінка війни і миру як таких.
Агресивна війна (немає значення яка: «гаряча», «холодна», політична, економічна, культурна і т. п.), внутрішнім джерелом і рушійною силою якої завжди є ненависть, жадність, гордість та інші пристрасті пекла, природно і безумовно заслуговують осуду і протидії. Однак і боротьба з подібним ворогом буде лише у тій мірі святим подвигом, прийнятим Богом, в якій серце захисників залишиться неприйнятним злобі і пристрастям самого агресора.
Одною із ознак, по якій вже можна судити про справедливість чи несправедливість воюючих, є методи ведення війни і особливо їх відношення до полонених, мирному населенню супротивника, до дітей, жінок, пристарілим. Томущо всім зрозуміло, що навіть захищаючись від нападу, тобто проводячи, як здається, війну справедливу, можна чинити будь-яке зло і в силу цього по своєму духовному і моральному стану стати не краще загарбника. Справедлива війна ведеться з гнівом (є гнів праведний!), але не з злобою, жадністю, похіттю (1 Ін. 2:16) і іншими породженнями пекла. І тому найбільш точну її оцінку як подвигу або, напроти, розбою можна зробити виходячи із аналізу морально-духовного стану народу і армії.
Таким чином, можна бачити, що одні лише формальні ознаки не завжди бувають достатніми для оцінки конкретної війни по суті, і тому не завжди легко і просто відрізнити праведного від винного. Є, виявляється, більш відповідальний і досконалий критерій – внутрішній, духовний, більшою частиною прихований від поверхових поглядів людей, але не від совісті і Бога, і він для кожної віруючої людини незрівнянно вище всіх інших оцінок.
Цей же критерій застосовується і до проблеми миру і миротворчості.
Неможна безвідносно до тих спонукань, з яким виходить бажання миру, судити про його цінність.
Без миру немає земного щастя. Це всі прекрасно розуміють, особливо ті, для яких, крім проблематичного земного благополуччя, щастя немає ні іншого життя, ні надії. Тому можна шукати миру і тільки заради цього благополуччя, заради насолод, свободи гріху, тобто шукати по причинам прямо богопротивним. Немає сумнівів, що він був у вищому ступені бажаним для допотопних людей або розпусних содомлян, є таким і для ідолопоклонників всіх часів і народів, в тому числі і сучасних. Але які страшні слова говорить Бог перед потопом! (Буття 6:3,5,7).
Зовсім інакше бачить цінність миру і ті стимули, якими повинен керуватися християнин в своєму бажанні до миру, Православ’я.
По-перше, мир для нього цінний не сам по собі, але як стан людських відносин, який містить в собі менші, порівняно з війною, об’єктивні передумови для розвитку найбільш грубих пристрастей: ненависті, жорстокості, грабунку, насильства і т. п. – тобто всього того, що особливо калічить душу і тіло людини, спотворює її, приносить її смерть духовну і тілесну. Мир, водночас, є сприятливою атмосферою, я якій можливе правильне духовне життя і досягнення того внутрішнього миру, який по слову апостола Павла, вище всякого ума (Флп. 4:7) і приносить людині вічне невід’ємне благо.
По-друге, в самій миротворчості християнська свідомість бачить не засіб для досягнення одного із умов земного благополуччя, яке будь-якому випадку швидко минаюче і неминуче присікається смертю у кожного із людей, але, передусім, виконання заповіді Христової (Мф. 5:9) про любов до всіх людей (Мф. 5:43).
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

А. И. Осипов «Православное понимание смысла жизни» Киев, 2001.

======================================================
Мій переклад з російської
Прикріпити